Байкер мотоклубу Veterans MC, татуювальник, будівельник та автоінструктор Олександр Клец жив звичайним для вінничанина життям. Ходив на риболовлю. Любив ремонтувати старі мотоцикли. А потім почалось: анексія Криму, бойові дії на Сході України. Нині він той, хто співає на «нулі»…
«Раз з’їздив, два з’їздив, і сам на це «захворів»…
— 2014 рік став для всіх шоком. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Я служив і звільнявся з радянської армії вже на зламі епох, 1991-1993 роки. Ну як це так: опинитися з колишніми товаришами по службі по різні сторони барикад? Не складався цей пазл у голові.
Але минув час — і я зрозумів: зворотної дороги у нас немає. Нам випав, може, єдиний шанс в історії стати дійсно незалежною та цільною державою. Бо в нас ніяк не складалося з державністю. За весь час у нас були невеличкі, як я їх називаю, «державки»: Хмельницький, Грушевський… Тепер я розумію, чому нам по історії Хмельницького підкладали, а не Мазепу, вважаючи того зрадником. Хоча насправді було навпаки: це Петро зрадив Мазепу, а не Мазепа Петра. Петро обіцяв Мазепі гетьманат і окрему державу, проте не виконав своєї обіцянки…
Так от, були у мене друзі-волонтери. А я тоді щось там для себе тренькав на гітарі. Ну, і вмовили мене з’їздити. Це було у 2016 році. Раз з’їздив, два з’їздив, і сам на це «захворів». Це як у фільмах про зомбі: покусав мене дикий волонтер — і сам став волонтером (сміється).
Спочатку возили якісь скоби, банерну плівку, ништяки всілякі. Ну і співав, само собою. А потім був фестиваль «Пісні, народжені в АТО»…
«Люди наче розпрямляються після стресу. Знов очі горять. Підходять, дякують — і це все за годину концерту»
— Якщо взяти класичну волонтерську стезю, то багато хто з волонтерів за часи АТО самі з часом пішли до війська на контракт. Не думали тоді про це?
— Думав. Але мене не брали. Казали, старий і нікому не потрібний. Так, я не можу бігти на далекі дистанції. Але ж і тікати не буду заодно (сміється).
Тому в той час мені тільки і залишилося їздити з піснями і піднімати бойовий дух. Я не рахував, скільки концертів провів. Я просто збирав шеврони — і зараз в мене їх понад 400 одиниць. У деяких підрозділах був по декілька разів, але я це не рахую.
Для мене всі хлопці — герої. Я не відокремлюю бойові посади і небойові. От хлопці на складах РАО. Хтось же має відвантажувати снаряди чи ракети для «Градів». У них каторжна праця. Але про них часто забувають. Або кухари, шофери. Голодний десантник довго не навоює. А кухарю, щоб нагодувати десантника, треба прокидатися о 4 ранку, розтоплювати свою пічку і готувати майже до ночі, незважаючи на те, прилітає щось поруч чи ні.
Люди всі чудові. Просто їм треба нагадувати про це. Моральна підтримка — це дуже важливо. Люди наче розпрямляються після стресу. Знов очі горять. Підходять, дякують — і це все за годину концерту.
Бували підрозділи, де спочатку важко все йшло. Хлопці зажаті, пригнічені. Є командири, які вважають за непотрібне хвалити чи заохочувати своїх солдатів. Але це неправильно. Людина має відчувати, що її поважають, її цінують. Тож водночас десь заміщали і функції МПЗ.
Ми їздили виключно по «нулях». Головна умова — це бойова частина мала бути. У тилу і без нас розваг вистачає. Бувало, збиралися в бліндажах, де до сепарів 800 метрів… Зараз війна перейшла в новий формат — дрони, КАБи. Навіть вийти не можна, не те, що пісні співати.
«Я можу піднімати моральних дух бійців, заробляти кошти для бригади, збирати донати на її благодійний фонд»
— Тим не менш, зараз ви — військовослужбовець Окремої президентської бригади. Все-таки не такий старий і непотрібний?
— А по-іншому і бути не могло. Ти просто робиш те, що маєш робити.
20 лютого 2022 року відіграв концерт в «Докер Джі пабі», повернувся в Вінницю, зібрав «тривожну валізу», документи і почав чекати. Я не знав, коли саме буде, але знав, що буде точно.
24-го мій товариш допоміг вивезти родину в приватний сектор, а я пішов до ТрО. Ну, як ТрО — фактично, це виявилося ДФТГ у підпорядкуванні мера. Ми чекали нападу з боку Молдови, з Придністров’я, де російські війська були. Створили резервну штурмову роту, десь біля 60 чоловік, половина з яких воювала, а половина — ні. Ті, хто не мали — переймали досвід у ветеранів. Стріляли з автоматів, з кулеметів, з гранатометів. Зброю у ТЦК взяли. Просто приїхали і взяли ящиками. Час був такий, що всі розуміли, що нам краще не відмовляти.
А десь за три місяці нас розпустили. Ми здали зброю і розійшлися по домівках. Я якийсь час намагався жити звичайним мирним життям, ходив на роботу. Проте зрозумів — ні, не можу так. Поїхав до Києва, в Президентській бригаді взяв відношення і пішов на медкомісію.
— Чому обрали саме президентську бригаду?
— Бо в них оркестр є. Головне, чим я мотивувався: я маю приносити користь війську, а не бути баулом для нього. Я можу піднімати моральних дух бійців, заробляти кошти для бригади, донати на її благодійний фонд.
Зараз зовсім інша інтенсивність і характер бойових дій. Цивільним майже неможливо потрапити на передові позиції. А я тепер їжджу не просто як Саня Клец, а як представник Окремої президентської бригади, представник Оркестру почесної варти.
— А як вдалося медкомісію пройти, якщо раніше брати відмовлялися?
— Лікарка спочатку відмовлялася підписувати, мовляв, ви обмежено придатний. Я кажу, у мене взагалі бронь є, я міг би дома сидіти, але я не можу. Я маю щось робити. Голова ВЛК подивилася на мене і каже лікарці: «пиши, що придатний…» (сміється).
«4.5.0» — найулюбленіша пісня захисників…
— Чи змінився нинішній репертуар, як порівняти з часами АТО?
— Так. Звісно. Став більш жорсткий. Я став ненавидити русню. Усю. Якщо раніше ненависть була тільки щодо військових — за Дебальцеве, за Іловайськ, то після Бучі, після Ірпеня, після людей у колодязях ненавиджу їх усіх. Разом із цивільними.
Хоча розумію, що для військових краще співати не про ненависть, а про життя і про кохання, про ту ж риболовлю. Щоб вони згадували, заради чого вони тут. Що вдома їх чекають і люблять.
Війна торкнеться усіх. Не буде в Україні жодної родини, де не буде або воїна, або волонтера. Ти будеш або для армії, або в армії. Все. Інакше не виживемо.
— А які пісні найбільш хітові, найбільш затребувані?
— «4.5.0» — популярна пісня. Що в часи АТО, що зараз. Я вже не знаю, скільки разів її співав. Вона про все: про любов, про війну, про побратимів.
Самому ж більше подобається «Загорнись» — «загорнись у мене, загорнись, наче в світі іншого нема» (наспівує)… Я лірик в душі. От нещодавно колискову для дітей написав.
«Не чекайте повісток! Зараз є можливість мобілізуватися без ТЦК напряму в бригаду»
— Як почуває себе лірик в армії? Немає відчуття, що погарячкували трохи? Бо доволі часто доводилося чути від творчих людей, що вони «не народжені для війни», що армія — то виключно для воїнів, а не ліриків?
— А ніхто не народжений для війни. Війна — то взагалі протилежна людській сутності штука. Проте що робити, якщо в нас — такий й…нутий сусід? Для якого ми взагалі не маємо права існування як держава, як нація? Підкорятися і ставати такими, як вони? Чи виборювати свою незалежність?
Кожен має робити те, що може робити. Можеш тримати зброю в руках — тримай. Не можеш — допомагай іншим тримати. Зараз в армії навіть в тилу майже половина посад вакантних. Що, лірики не можуть натискати клавіши на комп’ютері? Не можуть рапорти набирати? Не можуть у тому ж МПЗ (морально-психологічне забезпечення — Авт.) бойовий дух підтримувати?
Мені пощастило з бригадою. Пощастило з командирами. І комбриг, і заступник комбрига з МПЗ, і начальник оркестру — це все відповідальні люди, яким не все одно, що робиться в підрозділі, які сконцентровані на розвитку підрозділу, а не якомусь особистому кар’єрному зростанні. Тому завжди находимо спільну мову.
Наша бригада воює батальйонами по всій лінії фронту. Хлопці брали участь у найбільш жорстких п…дорезах: Бахмут, Кліщіївка, Авдіївка, Соледар, Вовчанськ… Гордість бере за таких людей!
І от що я хотів би сказати: хлопці, не чекайте повісток! Зараз є можливість мобілізуватися без ТЦК напряму в бригаду. Тож шукайте підрозділ, якому довіряєте, шукайте посаду, на якій впораєтеся із завданнями і на якій будете приносити користь. Зрозумійте, так, як іде — воювати будуть усі. Хтось — стріляти, а хтось — підносити патрони. Зараз у вас є можливість вибору, чим саме ви будете займатися. Проте коли прийде повістка, потрапите туди, де буде найбільша потреба в людях.
Тому дійте! Сьогодні це — найголовніший виклик нашого життя. Ми воюємо не за владу, не за якусь аморфну державу. Ми воюємо за те, щоб залишатися тими, ким ми є.
Ігор Живиця для АрміяInform